Вони сильніші ніж здається на перший погляд, вони не говорять правди про свій дім, а живуть у підвалах. У них часто немає батьків або в тих немає часу на них – дітей вулиці. Самоорганізовані діти та молодь, кинуті на узбіччя нашого сучасного життя – хто вони?
В одному з фаст-фудів Херсону підійшов хлопчак, віком близько 10-12 років:
- Дайте 50 копеек на пиццу...
Хлопець був одягнутий в простацьку футболку, червоного давно вигорілого кольору, брудні шорти і дешеве взуття із синтетичного матеріалу. Замурзане обличчя і охайна коротко стрижена зачіска.
- Где твоя мама? – цікавило мене.
- Мама? Мама дома. Она пьет, - с пригніченням і опустивши очі, мовив хлопчак.
- Как тебя зовут? Может у тебя есть бабушка?
- Меня зовут Влад. Нет, бабушки у меня нет.
В короткій розмові Влад розповів де він живе, вказав точну адресу на одній з центральних вулиць міста. Назвав прізвище та ім'я матері. За тим до нього підійшли ще двоє друзів, яких Влад представив не охоче.
На диво, хлопчаки вільно переміщались по залу, без перешкод займали вільні стільці та столики. Смакували щойно куплені на збирані кошти або отримані від відвідувачів чи персоналу колу та гамбургери .
З назрілими питаннями звернувся до працівниці закладу, що працювала тут прибиральницею. З її слів, хлопчаки досить часто сюди приходять та стали майже своїми.
"А вы подойдите к Наташе, администратору, она их приучает", - порадили мені.
З розмови вдалось з'ясувати ще досить цікаві факти.
Як виявилось, хлопчаки з кожним разом називають різні місця проживання, оскільки Наталі говорили зовсім інше. В тому числі, Влад сказав, що має бабусю, котра хворіє і не може підійматись з ліжка. Їй розповідали, що бабуся дає кошти сусідам, котрі вже купують одяг та їжу. Інколи хлопчаки приходять і продають квіти або газети, отримані від самих продавців. Бувають випадки, коли прохають, що б їх провели до зупинки. Інакше пограбують чи поб'ють двоє розбишак, знаючих, що в них можуть бути гроші.
Звідки ці діти і чому вони досі на вулиці, спробував поцікавитись у Благодійному Фонді "Карітас".
"Карітас Інтернаціоналіс – це світова католицька доброчинна організація, що провадить різнобічну політику допомоги бідним, нужденним, дітям-сиротам, людям, що постраждали від природних катастроф, хворим на СНІД, неповносправним особам, людям, що страждають від алко- чи наркозалежності, мігрантам, людям, що стали жертвами торгівлі людьми та іншим. До міжнародної родини Карітас сьогодні входять 165 національних організацій. 1994 року було створено міжнародний благодійний фонд "Карітас Україна" для координації зусиль доброчинних організацій місцевих громад", - повідомляється на офіційному сайті.
"Роботу в Україні Карітас розпочав ще в далекому 1991 році, служінням і допомогою місцевих громад Української Греко-Католицької Церкви", – розповідає соціальний працівник "Карітас Київ"В’ячеслав Федченков. - "Допомога інвалідам, людям похилого віку, кризовим сім'ям та дітям".
На базі цієї організації реалізується проект Мобільна служба для дітей вулиці, підтриманий Карітас Німеччини ще у 2001 році. В 2006-2008 роках окремі мобільні служби еволюціонували у мережу соціальних центрів, завдяки чому діти отримують консультації, гарячу їжу, мають змогу помитися, випрати одяг та відпочити.
Стосовно числа таких дітей до сих пір виникають суперечки та неузгодження. Так, за приблизними оцінками, лише в місті Києві таких налічується до 200. Втім, цифра збільшується до 600, якщо сюди включити підлітків, повнолітніх та ще деякі категорії дітей.
"Навести статистику по всій країні на сьогодні майже не можливо", – говорить пан В'ячеслав, –"можна сказати до 10 тисяч, враховуючи статистику по деяких містах".
Для порівняння навів Санкт-Петербург, де дітей вулиці від 3 до 10 тисяч при такій економіці, кліматі та чотирма мільйонами населення. В Донецьку, з населенням менше мільйона, кількість дітей на рівні з Києвом .
"Чому їх мало"? – дивується пан В'ячеслав, виражаючи несправджені негативні очікування. На фоні економічної кризи 2008-2009 років очікувалось збільшення дітей, котрі мали б йти на вулицю через проблеми в сім'ях. Окрім цього, матеріальна допомога при народженні дитини могла б теж зіграти свою роль, так як вважалось, що дітей почнуть народжувати заради коштів, а самим вихованням не займатимуться. "І найголовніше, з 2009 року не виявлено жодної нової дитини", - наводить позитивні факти.
"П’ять років тому їх (дітей – ред.) було на порядок більше, дванадцять-п’ятнадцять років тому - іще на порядок більше, тобто за 10000", - зазначає він на своєму блозі.
2010 року силами "Карітас Київ" та студентів старших курсів Академї праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України було проведено структуроване інтерв’ю, в якому опитали продавців, таксистів, парківників та звичайних перехожих. Число опитаних склало 40 осіб. За результатами третина опитаних ніколи не бачили дітей вулиці. Більше половини відповіли, що зараз не бачать, але раніше їх було багато і лише одиниці повідомили, що такі діти траплялись їм на очі протягом останнього місяця.
На думку пана В'ячеслава, зменшення могло бути через підвищення рівня життя так званих кризових сімей, покращення свідомості самих дітей або через дії міліції, котра після прийняття ряду законів стала займатись "механічною зачисткою". Відома історія двох підлітків, котрі розповідали як працівники міліції "викурювали" їх з підвалу з застосуванням димових шашок не такого далекого 2009 року.
Проте, в певній мірі можна завдячувати міліції за їх роботу. " Нехай страх буде тримати, але буде тримати від дурниці", - зазначає пан В'ячеслав.
Відкритим питанням залишається і саме поняття діти вулиці, оскільки не зрозуміло кого відносити до цієї категорії. Дітей, що не мають дому і живуть в підвалах та в інших не пристосованих місцях; дітей, котрі мають сім'ї, але більшу частину часу проводять на вулиці?
"Два з половиною роки тому", - продовжує соціальний правник "Карітас Київ", - "за круглим столом, де зібрались представники громадських організацій, лікарі, вчителі та міліція було розглянуто питання створення єдиної бази даних дітей вулиці". Наразі, справа залишається на словах, хоч і не полишена зовсім. Перепоною стає і те, що в різних організаціях одні і ті ж діти можуть бути під різними іменами.
Питання безпритульних дітей також прокоментували у Суворовському районному відділку міліції в місті Херсон.
Начальник Кримінальної міліції у справах дітей запевнив, що у таких випадках, коли громадяни спостерігають, стають свідками жебрацтва неповнолітніх дітей, повинні повідомити в правоохоронні органи за відомим номером 102 і в крайньому випадку самотужки затримати дітей до прибуття міліції. Втім, за його словами, таких випадків неймовірно мало, буквально один. На момент розмови в місті з вулиць було вилучено 12 дітей, розшуканих власними силами.
В ефірі Радіо Свобода від 30 травня 2011 року Уляна Котлярова, заступник начальника управління кримінальної міліції у справах дітей МНС України заявила, що "на сьогоднішній день з вулиць вилучено близько тисячі дітей по державі". Тоді ж, пані Ульяна розповіла, що з часу введення в дію ч. 1 ст. 156 "Про використання дитини у жебрацтві" більше 2 тисяч дорослих притягнуто до кримінальної відповідальності, а в цьому році вже порушено 90 кримінальних справ.
Згідно пункту 3 Положення про кримінальну міліцію у справах дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 р. № 502, Кримінальна міліція у справах дітей проводить розшук дітей, які залишили сім'ї, навчально-виховні заклади та спеціальні установи для дітей, виявляє дорослих осіб, які втягують дітей у злочинну діяльність.
В тому ж Положенні в пункті 4 роз'яснюються права кримінальної міліції у справах дітей, серед яких затримання і тримання у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб віком до 14 років, які залишилися без опіки чи піклування та вилучати в невідкладних випадках дітей із сімей, перебування в яких загрожує життю або здоров'ю дітей та влаштовувати таких дітей до притулків для дітей до винесення рішення суду.
Чому соціальні працівники не повідомляють до міліції про виявлених "безхатченків"?
"Не поведінка дітей ставить їх поза законом, а самі закони", - констатував пан В'ячеслав. – "Ми працюємо з ними в тому середовищі, до якого вони звикли. Так, в цьому аспекті ми йдемо всупереч законам. Європейська практика показує, що це найкращий вихід із ситуації, аніж вилучати дитину з вулиці і таким чином насильством травмувати їх психіку, примусово поселяти в дитячі будинки, які для них чужі. Краще допомогти їм там, на вулиці, дати зрозуміти, що їх вибір неправильний і треба повернутись в сім'ю і наша задача – допомогти їм це зробити".
Подальша доля дітей вулиці складається по різному. Деякі, старше 20 років, котрим не вдалось адаптуватись до життя, не маючи освіти, житла та рідних стають "молодими бомжами" і за часту потрапляють до місць позбавлення волі, звідки вже не повертаються, повторюючи знову й знову свої злочини.
На щастя, таких сценаріїв абсолютна меншість і є досить позитивні продовження життєвих історій. Колишні діти вулиці стають волонтерами доброчинних організацій, деякі створюють сім'ї. Навіть після багатьох років вуличного життя, як показує життєвий досвід, діти повертаються і створюють нормальні родини. Пан В'ячеслав розповідає, що на сьогодні вони знайомі і підтримують контакти з трьома сім'ями. Перша родина створена дівчиною та хлопцем колишніми дітьми вулиці, дві інші – хлопці вулиці та дівчата з більш благонадійних сімей.
Можна зробити висновок, що в нашому суспільстві ще не сформована модель дій та заходів і самого відношення до дітей вулиці. Це чітко простежується між правовою позицією держави та роботою благодійних організацій. Адже політика кожного з них радикально відрізняється і в тій чи іншій мірі є виправданою. Що ж стосується самих громадян, то варто відзначити малий рівень стурбованості. На жаль, в житті простежується практика "моя хата скраю".
